* * *
В степу за Ітилем є місто пусте.
Там вітер свистить і безсмертник росте
В щілині розбитого мура.
Усього населення є - лисеня,
Та ящірка тінню поріг осіня,
Два круки крокують похмуро.
Ні хто збудував, ні залишив чому,
Чума, землетрус нахопились йому,
Чи чари якісь невідомі -
Про те археолог казати не звик,
Не знають місцевий башкир і калмик
Ні ймення, ні мови, ні долі.
А все-ж і не щезли. Не вщент. Не за так.
Лежить денеде у степу сагайдак,
Як вимиє злива із яру,
Та зрідка побачить пастух-чемерис
Іржаву стрілу або зламаний спис,
Зустріне вояка-примару.
Ніхто не розкаже - а я запишу.
Той рік з-за Яїку, од лук Іртишу
Повзла, закриваючи зорі,
Орда поза межами лиха і зла.
Народи злизала, степи залила,
І кров розчинялася в морі.
І всі уклонились її ватажку,
Пихатому, лисому, злому божку,
Дочок віддали на потіху.
І встали під чорні хоругви його.
І неба не стало. І сонце зайшло.
І смерть зажила замість сміху.
А ми не вклонились. А ми не пішли.
Співали, робили, сміялись, були.
Йому ж це - заболісна скрута!
Сто тисяч манкуртів нагнав на забій,
Аж поки лишились в імлі голубій
Потрава, руїна, отрута.
Ми тим і потрапили в ваші книжки,
Що ми не схотіли піти в ватажки,
В манкурти, в холопи, в повії.
Вам скажуть безсмертник і квіти ожин:
Тих саме ста тисяч, що тут положив,
Йому й недістало на Київ.