top of page

*  *  *

Там, де блукали ми ночами, –

крізь воду бачили до дна ми.

Дуби дбайливі там мовчали,

а верби плакали над нами.


Ховали в темряві вершини,

таємні берегли закони.

Ступало військо їжачине,

мов партизанськії загони.

 
Нас не роса кидала в холод,

а жар насправдішнього щастя.

І не було в розмові хоти,

ні докору, ні заколоти,

ані навченого міщанства.

 
Ми бачили травнистий спід

і рибу, що на споді спить.

Ми чули як ріка тремтіла,

як вітер доторкався губ,

і місяця сріблястий чуб

горнувся до палкого тіла.

 
Було. – Чи може був не я?

А я іду в скрізну кімнату,

і палимо вустами статуй,

в яких утома і брехня?

Кому я зрадив, з ким я жив?

Вже й душу висмоктали з жил.

 
Ось хату я найму, зажди,

хоч і грошей вона не варта.

Було судилось назавжди –

призначимо на післязавтра.

 
І підемо з початку знов.

Чи вигадаємо, щосили,

як ми мовчали про любов

і цілуватися не вміли.

FOLLOW ME

  • Facebook Social Icon

© 2018 by Ivan Yutin. Proudly created with Wix.com

bottom of page