* * *
Там, де блукали ми ночами, –
крізь воду бачили до дна ми.
Дуби дбайливі там мовчали,
а верби плакали над нами.
Ховали в темряві вершини,
таємні берегли закони.
Ступало військо їжачине,
мов партизанськії загони.
Нас не роса кидала в холод,
а жар насправдішнього щастя.
І не було в розмові хоти,
ні докору, ні заколоти,
ані навченого міщанства.
Ми бачили травнистий спід
і рибу, що на споді спить.
Ми чули як ріка тремтіла,
як вітер доторкався губ,
і місяця сріблястий чуб
горнувся до палкого тіла.
Було. – Чи може був не я?
А я іду в скрізну кімнату,
і палимо вустами статуй,
в яких утома і брехня?
Кому я зрадив, з ким я жив?
Вже й душу висмоктали з жил.
Ось хату я найму, зажди,
хоч і грошей вона не варта.
Було судилось назавжди –
призначимо на післязавтра.
І підемо з початку знов.
Чи вигадаємо, щосили,
як ми мовчали про любов
і цілуватися не вміли.